Година спілкування - реквієм вшанування Небесної сотні

Тема: «Небесній сотні шана й молитви…»

Мета: збагатити уявлення учнів про трагічні події Революції гідності, ознайомити школярів з окремими постатями героїв Небесної сотні; виховувати риси  патріотизму, почуття особистої відповідальності за долю своєї країни.

Обладнання: комп’ютерна техніка, комп’ютерна презентація,  фотоматеріали, музичне оформлення.

Епіграф:                                     Будьмо українцями в душі і з Богом у серці.

Ігор Костенко

 

Хід заходу

Учитель (на тлі української ліричної мелодії). «Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня...»

 Як вірно сказав про Україну Степан Васильченко!

Українці люблять свою Батьківщину безмежно! Тому у них стільки неприязні до тих, хто, знаходячись при владі, зраджує любу Україну, використовує її для власного збагачення, не піклується про неї і не дбає про її розвиток.

1-ий учень.   …Сьогодні Україну знають у всьому світі. Трагічні події, які відбулися на Майдані у серці України – Києві взимку 2014-го року, сколихнули світову спільноту, змусили прикути погляди усього прогресивного людства до нашої держави. Народ, який об’єднався у патріотичному пориві, щоб сказати своє рішуче «Ні!» всьому тому, що гальмує розвиток нашої держави, що робить нас, українців, заручниками темних сил, викликав не лише цікавість, а більше – повагу й захоплення у багатьох людей світу.

2-ий учень.   Які вони – українці, які мають силу, рішучість, сміливість і волю боротися за краще життя, за щастя і добробут у своїх родинах, за світлу долю України? Яку силу мають, щоб здійснити революцію гідності в своїй країні? У ті дні телевізійні агенства усього світу розпочинали свої інформаційні випуски із тривожних повідомлень з України; увага мільйонів людей була прикута до подій у нашій державі.

А коли 18-го та 20-го лютого 2014 року київська земля окропилася кров’ю українських патріотів, разом з нашими громадянами мільйони людей у всьому світі схилили голови у глибокій скорботі.

3-ій учень.   Трагічною зимою 2014 року українці змогли довести всім, а найперше – собі, що ми сильна нація, яка прагне добра, щастя, можливості жити в квітучій розвиненій державі і готова відстоювати свої прагнення навіть зі зброєю в руках.

Мільйонам українців події на Майдані допомогли усвідомити, що бути патріотом України – це значить не лише безмежно любити свою країну, піклуватися про неї, працювати на її благо, уславлювати добрими справами і великими досягненнями, а й  віддавати за неї своє життя…

4-ий учень.   … 80 днів і ночей… Тривожних, заплаканих і вимолених… Три місяці, залишивши свої родини, тисячі людей стояли на вулицях, день і ніч, у морози, заради одного – щоб домогтися свого, щоб їхній біль хтось почув.

В один день тисячі простих українців стали солдатами свого народу. Звичайні мирні люди. Інтелігентні, жартівливі, люблячі. Інженери, водії, вчителі, колишні військові, безробітні, студенти, учні.

5-ий учень. «Ми прийшли сюди перемогти або померти», – заприсяглися вони на барикаді на Грушевського. І Перемога прийшла.  В Україну повернулася надія. 

Велика перемога маленьких людей. Людей з гарячими серцями і мужніми душами. Перемога кожної людини, яка стояла на майданах, передавала гроші у церквах, їжу чи одяг, плакала чи молилася.

За цю перемогу заплачено велику ціну – щонайменше сто життів. Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Вони загинули за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей.

А сотню вже зустріли небеса…

Летіли легко, хоч Майдан ридав.

І з кров’ю перемішана сльоза....

А батько сина ще не відпускав.

Й заплакав Бог, побачивши загін, –

Спереду – сотник, молодий, вродливий,

І юний хлопчик в касці голубій,

І вчитель літній – сивий-сивий.

І рани їхні вже не їм болять…

Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…

Як крила ангела, злітаючи назад,

Небесна сотня в вирій полетіла...

Учитель. Пам’ять про Небесну сотню широко вшановується в Україні. У листопаді 2014 року героям Небесної сотні Указом Президента України Петра Порошенка присвоєно звання Героя України.

«За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, постановляю: присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена „Золота Зірка“ (посмертно)...» – йдеться в Указі Президента.

У документі зазначено 99 імен людей, які поклали свої життя на Майдані й увійшли до переліку героїв Небесної сотні.

Поглянемо на їхні світлини. З багатьох із них на нас дивляться зовсім юні обличчя…

6-ий учень.   Ось двадцятидвохрічний Костенко Ігор зі Львова. Він був журналістом, студентом географічного факультету Львівського університету, редактором Української Вікіпедії. За два з половиною роки він створив понад 280 інформаційних статей для Інтернет-енциклопедії, якими користуються тисячі людей, мав великі плани щодо розвитку Української Вікіпедії.

Посмертно Костенко Ігор був визнаний кращим вікіпедистом світу 2014 року.

Ігор із перших днів протистоянь брав активну участь у подіях Євромайдану, неодноразово їздив до Києва. Зокрема, був на Майдані і в ніч проти 30 листопада 2013 року, коли студенти були жорстоко розігнані «Беркутом». Востаннє поїхав на київський Євромайдан ввечері 18 лютого 2014 року, і разом з іншими львів'янами одразу став допомагати будувати барикади.

Вранці 20 лютого Ігоря було вбито під час протистояння в центрі Києва. Його тіло знайшли біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській. В Ігоря влучили 2 кулі: одна — в голову, а інша — в груди.

У п’ятницю тіло Ігоря перевозили з Києва до рідного села Зубрець. Колона з близько 150 автомобілів,  які зустрічали Ігоря при в’їзді в Теребовлянський район, та близько 200 авто, які їхали з Тернополя вслід за тілом Героя, всю дорогу сигналила аварійками та зупинялась біля церков, щоб помолитись за душу спочилого.

Крім сотень автомобілістів, посеред ночі на вулицю вийшли також люди, щоб віддати герою належне: в кожному селі колону зустрічали із свічками в руках та сльозами на очах. Жалобну ходу супроводжували вигуки «Герої не вмирають!!!», «Героям Слава!!!», плач  церковних дзвонів та майоріння синьо-жовтих прапорів. На постах шикувались загони Самооборони: тримаючи руку на серці, бійці співали Гімн України.

У неділю на поховання прийшли більше 4000 людей. З великими почестями труну з тілом Героя в останній путь несли афганці…

Як боляче думати, що снайперська куля обірвала життя талановитого юнака на самому злеті…

7-ий учень

А це Веремій В'ячеслав Васильович, 34 роки, журналіст газети «Вести». Він був одним із провідних журналістів видання, писав на гострі соціальні теми, проводив журналістські розслідування.

Колеги-журналісти згадують Веремія як талановиту, відкриту, добру людину. Він мав сім’ю, п’ятирічного сина.

Під час Євромайдану В'ячеслав не був учасником акцій протесту, проте з першого ж дня подій був регулярно на Майдані із редакційними завданнями. Він висвітлював події Майдану в низці матеріалів, що друкувалися на шпальтах  газети «Вести».

18 лютого В'ячеслав до опівночі працював у редакції, готував новий випуск газети. Уночі на таксі разом з колегою він їхав додому на Лівий берег.

На розі Володимирської та Великої Житомирської В'ячеслав помітив озброєних «тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на автомобіль, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Водієві та іншому пасажиру після побиття вдалося вирватися, а Веремія з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров'ю.

Веремія було доправлено до реанімації Лікарні швидкої допомоги, проте через втрату крові та травми, несумісні з життям, близько шостої години ранку 19 лютого він помер під час операції.

ОБСЄ назвала вбивство В'ячеслава Веремія найгіршим актом насильства проти ЗМІ з грудня 2013 року.

8-ий учень

Серед героїв Небесної сотні – дев’ятнадцятирічний Дмитро Максимов  із Києва. Потай від рідних Дмитро, охороняючи барикади і стримуючи атаки силовиків, провів на Майдані багато ночей.

18 лютого, у найстрашнішу ніч Євромайдана,  Дмитро Максимов  також був у центрі подій. Силовики наступали з різних сторін, їм вдалося прорвати кілька барикад. З боку міліції в мітингувальників летіли гранати. Майданівці відповідали камінням, бруківкою і всім, що було під рукою. Потім підпалили два БТРа. Дмитро Максимов був разом з невеликою групою бійців на розі Будинку профспілок, коли спецназівці підпалили будівлю і почали поливати мітингувальників водою з водомета.

У якийсь момент силовики кинули бойову гранату. У повітрі прозвучало: «Бойова граната! Лягай!». Усі присіли і прикрилися щитами, а Діма кинувся у бік, де були поранені. Один, без щита, він прийняв на себе майже всю силу удару гранати і цим врятував інших бійців. Вибуховою хвилею Дмитру Максимову відірвало руку і понівечило тіло.

Потім був світанок 19-го лютого. Догорав Будинок профспілок. На Майдан, незважаючи на закритий метрополітен і перекриті в'їзди в місто, почали приходити люди і, як мурахи, відновлювати зруйновані барикади і відновлювати життя Майдану.

Але десятки мітингувальників вже не зустріли цей світанок. Відразу після поранення медики Євромайдана внесли Дмитра Максимова в Будинок профспілок  і  20 хвилин боролися за його життя, але хлопець помер від втрати крові.

Через пожежу в Будинку профспілок тіло принесли в Михайлівський собор, потім у морг. У хлопця не знайшли документів і кілька днів у списку загиблих він значився як «невідомий хлопець з відірваною рукою». Лише 22-го лютого мати змогла знайти свого сина. У морзі її не пустили на впізнання тіла, настільки понівеченим воно було. Дмитра впізнав його тренер.

9-ий учень.  Головною пристрастю Дмитра Максимова було дзюдо. До 15 років він займався в загальній групі, потім почав виступати за параолімпійську збірну, так як мав вроджені вади слуху. Діма майже не чув. Уже на перших серйозних змаганнях – чемпіонаті світу в Софії в 2013 році  він завоював срібло і бронзу. Незадовго до смерті Дмитро пообіцяв своєму тренеру Карену Балаяну, що обов'язково принесе золото. Його спортивна кар'єра тільки починалася...

Центр Києва був улюбленим місцем Дмитра Максимова, він часто тут гуляв, фотографував, слухав музику. Тут він і загинув, прикривши собою десятеро бійців.

Незважаючи на проблеми зі слухом, Дмитро писав музику і вірші, виконував свої пісні, готувався записати перший альбом. Тепер друзі вважають своїм обов'язком випустити альбом, якого він так чекав.

Лідія Антонівна, мама Дмитра, тяжко перживає загибель сина.  Але вона знайшла в собі сили зустрітися з бойовим товаришем Дмитра Вадимом і разом з ним прийти на місце, де сталася трагедія.

– Тільки прийшли, а на те місце сів голуб! – розповідає Лідія Антонівна. – Я точно знаю: це син дав знак, що він з нами. Діма часто нагадує про себе. Я прокидаюся раніше всіх, йду в дитячу, де стоїть фотографія сина. Гладжу знімок, говорю з ним: «Доброго ранку, синочку!» Одного разу ледь підійшла до фото, як раптом включається комп'ютер! І починає показувати кіно про війну! Після смерті сина до його комп'ютера ніхто не підходив, він був вимкнений з мережі. Ні, я не злякалася. Мені так легко стало на серці! Кажуть, душа покійного відвідує рідних і друзів. Я прошу синочка, щоб він приходив до мене частіше…

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь Твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

10-ий учень

Ткачук Ігор (39 років, Івано-Франківська обл.)

Тридцятидев’ятирічний Ткачук Ігор із Івано-Франківської області приїхав до Києва 18 лютого. Загинув 20 лютого. Тіло знайдено в готелі «Україна». У нього залишилися дружина і троє дітей. Найменшому – рік.

До  столиці  на  протести  Ткачук  їздив  неодноразово.  Приховував  свої поїздки від 82­-річної матері, знав, що та не відпустить. У передостанній раз повернувся додому 10 лютого, на день народження молодшого сина.

Марія  Ткачук  згадує,  що  перед  останньою  поїздкою  чоловіка  на  Майдан  довго  вмовляла  його  не  їхати. Та  марно.  Через  те  навіть  не  вийшла проводжати його в дорогу. Хотіла, аби швидше повернувся. Не допомогло. 20  лютого  куля  снайпера  влучила йому в голову.

«Мій  чоловік  був  герой  і  загинув, як герой. Він хотів, щоб діти жили краще. Був дуже справедливою людиною. Мріяв,  щоб справедливість  була  і  в Україні»,  –  розповідає дружина Марія.

Марія  згадує:  коли  Ігор  уперше поїхав до Києва, то на Майдані склав обітницю,  що  готовий  пожертвувати життям  заради  України:  «Він  завжди казав, що заради кращого майбутнього готовий віддати життя. Я не вірила. Все питала: «Кому віддавати, навіщо?» Як він сказав, так і сталося».

Ігор Ткачук  мріяв збудувати для своєї великої родини просторий будинок. По смерті Ігоря його односельці своїми силами збудували для сім'ї героя двоповерховий будинок.

Небесна Сотня –
То в серцях вогонь.
Він гаряче палав за Україну.
Віднині тихим співом заспокой
Ти, земле рідная,
Свою дитину.

Пташиним співом,
Шелестом трави.
Блакитним небом,
Злотим колоссям.
Останній раз,
Як мати, пригорни
Чоло високе
В обрамку волосся.

Небесній Сотні
Шана й молитви,
За чисті душі,
Що злетіли в небо.
Їм шлях високий
Боже, освяти.
І в мирі, Господи,
Прийми до себе.

 

 

Учитель.

…Сьогодні Україна переживає тяжкі випробування. Здригається українська земля на сході країни від гарматних пострілів, кулеметних черг, розривів мін. Знову гинуть на злеті молоді і сильні, вірні сини України… Як боляче стискається серце від того, що наша ненька-Україна знову у вогні і стражданні…

І кожен з нас бажає одного: щоб над нашою рідною Україною було мирне небо. Таке безмежне і високе! І щоб кожен міг здійснити свій злет у вільній, щасливій, квітучій країні – Україні, яку щиро любимо і якою безмежно пишаємося!